Був собі колись лицар над лицарями — Ростом, і якось заболів у нього зуб, та так, що земля йому вже на землю не схожа, а небо на небо. Ухопив Ростом за ноги кривого дева та й нум крутити його довкола себе.
— Ой, Ростоме, Ростоме, — каже дев, — чи годиться своє лицарство на мені показувати. Коли хочеш зажити слави, йди он до того прегустющого лісу, там здибаєшся з рівнею.
Соромно стало Ростомові, взяв він канчука та шаблю и пішов до того яру, що кривий дев показав.
Довго йшов Ростом і набрів на таку височезну скелю, що око не сягало верхівки. А зверху помалу текла кров. Задер Ростом голову й побачив у скелі печеру.
«Який з мене й лицар, коли я туди не дістануся», — подумав Ростом, вирвав одного дуба та приставив до скелі, вирвав другого і подерся вгору.
Дуба вирвав із коренем Ростом силою буйною.
Ухопив, розгойдав чимдуж і нагору жбурнув його.
І доти мостив собі дорогу, поки не видерся до печери. Зазирнув туди, аж там сидить здоровезний араб, скорчився, поміж колінами ножище тримає. І що задрімає, то й упаде лобом на ножа — отож та й кров, що текла по скелі. Прокинеться араб, гляне на схід і знову дрімає. Ростомові стало, може, трохи й страшно, але назад повертатися не можна — соромно, що люди скажуть.
«Ворогувати не випадає, — подумав Ростом, — краще я з ним побратаюся».
Підступив до араба та й гукає:
— А що це ти, брате, робиш?
Араб розплющив очі й каже:
— Ото й добре, що ти братаєшся. А то я тобі показав би, де чорти смолу гонять. Ходи сюди та побалакаємо. Ти хто?
— Ростом.
— То це в тебе страшний голос?
— У мене.
Тоді араб оповів йому свою пригоду.
— Того я, — каже, —дивлюся на схід, що з червоного моря вийде червоний араб і винесе красну, мов сонце, дівчину. А нема йому дороги, як повз мою гору, отож я маю його зустріти й воювати з ним. Котрий подужає, тому й красуня дістанеться. Вже три доби я не спав, і щоб не заснути та не проґавити червоного араба з красунею, я застромив між коліна ножа — що нахромлюся, то й проснуся.
— Лягай, — каже йому Ростом, — спи, а як червоний араб вийде з моря, я тебе розбуджу.
— То й добре, — араб йому. — Тільки не забудь, що скільки б ти не кричав, не розбудиш. А заженеш мені в п'яту ножа, я й прокинуся.
Заснув араб, а Ростом став на сторожі.
Недовго й чекав. Розвиднілося, і з'явився червоний араб з красунею. Кричав Ростом, кричав — не розбудив араба. Нарешті загнав у п'яту ножа, розбудив і каже:
— Я допоможу тобі битися.
— Гаразд, — відповідає йому араб. — Он бачиш унизу поле, там ми битимемося. Вирий там собі яму та й сиди, бо ми таку куряву здіймемо, що занесе тебе хтозна-куди. А вже коли помітиш, що червоний араб мене перемагає, вискоч із ями й закричи щосили. У нього затрясуться коліна, і я його подужаю.
Сховався Ростом у ямі, аж невдовзі й червоний араб пришумів. Вискочив перед нього чорний араб, і почали вони битися.
Билися, билися, таку куряву здійняли, що ліс почав осипатися. Бачить Ростом, що червоний араб перемагає, вискочив із ями та як закричить:
— А вдар, чорний арабе, Ростом тобі допоможе.
А в Ростома голос був, мов грім. Коли треба було йому кричати, він натягав залізного обруча, щоб голойа не лопнула
Закричить Ростом щодуху,
Ніби з неба грім ударить,
І посиплються дерева,
Й курява летить під хмари.
Закричав Ростом, підломилися ноги в червоного араба, вхопив його чорний араб і вбив. Дісталася красуня чорному арабові. Задумався Ростом: «Чи я не лицар, що маю оце чорному арабові слугувати! Чи не краще мені його вбити — і ганьбу із себе зніму й красуня моя буде».
Заснув араб, і Ростом потягнувся до його меча, тільки не спромігся витягти, такий меч важкий та великий був. Тоді він дістав свого меча, примірився, аж він і півшиї не прихопить. «Е, ні, — думає Ростом, — я цим мечем тільки вколю араба, треба щось інше придумати». Та й придумав: склав арабові ноги одна на одну, кзяв меча й перерубав, а сам сховався за скелею. Схопився араб та одразу й упав-. Ухопив тоді ноги в руки та як жбурне — ліс і повалився. Вискочив тоді Ростом і посік араба на куски. Кинувся Ростом до красуні, а та тікати, тільки й гукнула:
— Як же я за тебе вийду, коли ти араба зрадою вбив. Аби ти його вбив, як він червоного араба, тоді я навіки була б твоя.
— Будеш моєю хоч трохи, — гукнув Ростом і погнався за нею.
А вона, мов вітер, знялася й полетіла по чистому полю.
Тоді Ростом натягнув лука й хотів уцілити красуню, та соромно було, бо який лицар жінку вбиває, а не вб'єш, люди скажуть: жінка обдурила. Аж бачить Ростом, посеред поля гора височіє. Збіг Ростом на неї та як закричить, дівчина зомліла і впала на землю. Наздогнав її Ростом і, коли вона опритомніла, каже їй:
— Хуроман, я знаю, в тебе скоро народиться дитина. Коли дівчинка, хай тобі — а як хлопець, почепиш йому оце кружальце і хай так ходить.
По якімсь часі у Хуроман народився син. Вона назвала його Зурабом. Уже в шість місяців він був такий дужий, що міг вихопити у дітей найтовщу палицю і переламати.
Якось діти розгнівили його, і Зураб відлупцював одного з них. Тоді діти йому й кажуть:
— Якщо ти такий дужий, то йди та й шукай свого батька, а то нас товчеш.
Побіг Зураб до матері:
— Скажи, хто мій батько.
Мати розповіла йому все, Зураб надягнув шолома й подався шукати батька. А мати й думає: «Нум подивлюся, чи вже годен він з ворогом битися». Одяглася по-лицарському, сховала коси під. шапку, сіла на коня й подалася за Зурабом. Наздогнала та й кричить:
— Кидай зброю!
Крутнувся Зураб, мов блискавка, налетів на вершника, нахромив коня на списа й підняв угору. Спала в Хуроман шапка з голови, розсипалися коси по плечах, і Зураб упізнав матір. Обняла Хуроман сина й ну цілувати. Зураб сказав:
— З лісу чорного, мов буря,
Вилетів юнак звитяжний,
Кінь його, як вітер буйний,
Був, здавалось, недосяжний.
Але я пустився з.списом,
Налетів мов блискавиця,
В юнака ж засяли коси —
Тут, далебі, годі й биться,
Куди ділися й погрози:
Це ж бо ненька-ласкавиця.
Мати поблагословила Зураба, почепила батькову позначку й провела в далеку дорогу.
Довго ходив Зураб чи й ні, а прийшов до одного міста. На воротях зустрівся йому дід, котрий одразу ж упізнав Ростомову позначку. «Ростом нас і так уже замучив, — подумав старий, — а це ще й сина сюди несе, зовсім нас обдеруть. Треба їх спекатися, може, хоч тоді спочинемо».
Подумав так собі старий, а тоді й каже Зурабові:
— Хіба ти дівка, щоб носити ото на шиї? Зніми, бо сміятимуться, та сховай якомога далі.
Повірив Зураб лукавому дідові і сховав батькову позначку під пахву. А старий побіг і розповів усім, що до їхнього міста прийшов Ростомів син, то треба якось зчепити сина з батьком, бо не буде нікому просвітлої години.
От пішли міщани до Ростома та й кажуть:
— До міста прийшов лицар і хоче з тобою поборотися.
— Гаразд, — каже Ростом, — тільки спершу подивлюся, що воно за лицар, а тоді вже й поб'юся.
Вийшов Ростом на покрівлю та й ну стежити за Зурабом, а той побачив його й гукає:
— Чого зириш із-за рогу,
Чом не вийдеш до порогу?
А Ростом же не знає, що то його син, та й каже, міщанам:
— Завтра битимуся. Ваш лицар мені сподобався.
От міщани й послали до Зураба одного чоловіка, щоб повідомив його про Ростомову волю. Погодився Зураб.
На другий день Зураб тільки-но побачив Ростома, як йому пригадалася материна розповідь: у твого батька зуби рідко, трохи сутулий, а як на коні сидить, то ногою дриґає.
— Одійди, старий, скоріше,
Бо щось серцем потерпаю,
Що мені повіла мати,
Те в тобі я помічаю.
А Ростом йому:
— Я ніколи не був Ростом,
Ані родич, ні побратим.
Турок я, вбивця велета...
Не хотів Зураб з Ростомом битися, але той одне править — будемо битися. Зчепилися два велети, і Зураб повалив Ростома. Повернувся присоромлений Ростом до міста і каже людям:
— То нічого, що він мене сьогодні здолав! Ще побачимо, чия візьме.
Пішов Ростом до царя Какаоза й каже:-
— Лицар тут прийшов високий,
Хто його здолати зможе,
Слід ноги його глубокий
Тільки на могилу й схожий.
Перелякався цар Какаоз, почав лаштуватись утікати.
Та Ростом заспокоїв його тим, що нагострить свого кинджала, сполосне в отруті й так уб'є Зураба.
Цілу ніч гострив Ростом кинджала, мочив в отруті, а вранці знову покликав Зураба до бою.
Зураб знову не хотів битися, серце віщувало, що це батько його, але Ростом почав вихвалятися, що вчора йому нездужалось, а вже сьогодні він обов'язково поборе Зураба.
Зчепилися два велети, і знову переміг Зураб. Тоді Ростом нишком дістав ножа й загородив його в Зураба.
Вигукнув Зураб:
— Гей, чоловіче, защо вбив
Мене підступно, зрадою,
Мій батько, велетень Ростом,
Де не ховайся, знайде.
Ворогові б вашому відчути те, що відчув у ту мить Ростом. Кинувся він до Зураба й питає, де позначка. Підняв Зураб руку й показав.
Вигукнув Ростом:
— Ой сину, що ж я наробив,
Ножа в серце молоде
Загородив, підступно вбив,
А сам, як лист без дерева.
А Зураб йому:
— Ти ж ніколи не був Ростом,
Ані родич, ні побратим,
Турок ти, вбивця велета,
Тепер сина свого убив.
Посилає Ростом до царя Какаоза посланця, щоб той приніс ліків для Зураба. А цар Какаоз та хотів сам Ростома звести зі світу. І не хотілося йому посилати для Ростомового сина ліків, але мусив. То він і придумав таке. Покликав паламаря й наказав нести ті ліки, а вже як доходитиме до Ростома, то хай упаде, буцім спіткнувся, а ліки й розіллються.
Паламар так і вчинив. Щойно підійшов до Ростома, як нога йому посковзнулася й він упав — ліки розлилися.
Вихопив Ростом меча і розрубав паламаря навпіл.
Кинувся Ростом знову до сина, а той вже й помер.
Металлообработка в Самаре - металлообработка. Токарно-фрезерные работы.